З того моменту, коли людина встала на ноги, у хребті протягом життя почали розвиватись дегенеративно-дистрофічні процеси, клінічними проявами яких є біль.
Розвиток дегенеративних змін, обумовлених старінням морфологічних структур хребта та цілого організми, відображають біологічні процеси в організмі хворого. Клінічні прояви, викликані дисковими конфліктами становлять складну медичну проблематику хребта. Особливістю цього захворювання є циклічний плин з періодами частих загострень і ремісії, які приводять до тимчасової втрати працездатності й інвалідності.
Більша частота захворювання й втрата працездатності перетворюється в значну соціальну проблему. Серед всіх локальних і місцевих дегенеративно-дистрофічних проявів поперекова біль посідає перше місце.
Для усунення клінічних проявів болю існують різні методи консервативного й хірургічного лікування. З огляду на більшу частоту остеохондротичних болів, актуальним є розробка ефективних методів функціонального лікування в амбулаторних умовах, а також у неврологічних стаціонарах, фізіотерапевтичних лікарнях, санаторіях і інших лікувальних установах.
У комплексному функціональному лікуванні болюі істотну роль відіграють методи лікувальної гімнастики, тракции хребта, мануальної терапії в сполученні з медикаментозною та фізіотерапевтичною терапією.. Лікування спрямоване на усунення больового конфлікту фізичними прийомами й зміцнення м’язового корсета для розвантаження хребта прийомами функціонального лікування. Саме на це спрямовано система кінезотерапії.
Скептичне відношення медиків до цих методів, що мало місце в недалекому минулому, було обумовлено відсутністю достатніх відомостей про біомеханічні особливості нашого організму і ролі порушень біомеханіки в патогенезі клінічних больових синдромів. На ефективність методу кінезотераії в пацієнтів з вертеброгенними болючими м’язовими синдромами різного походження вказують роботи B.C. Гойденко й В.В. Сувака, В.Я. Фищенко, К. Левіта, Н.М. Жулева, СВ. Ходарева, П.М. Жука, В.А. Епифанова, Курпана Ю. і т.д.
Ефективність лікування стає можлива тільки за умови достатнього знайомства з кінезиологією – наукою, заснованої на розумінні цілеспрямованого руху людини як результату складної взаємодії елементів багатоланкового мобільного об’єкта, яким є наше тіло. Значний прогрес, якого кінезотерапія досягла за останні десятиліття, був можливий тільки завдяки детальному вивченню тонких механізмів руху і їхніх патологічних змін.
З урахуванням великої розмаїтості й індивідуальних особливостей в області рухових порушень, вироблення ефективної кінезитерапевтичної програми вимагають точного кінезиологического аналізу патології для кожного окремого випадку. Для проведення аналізу необхідно знати біомеханічні принципи й закономірності рухів, анатомічні й фізіологічні основи руху людини, а також основні види рухової діяльності.
За даними М. Вейсса й А. Зембатого кінезотерапія містить у собі:
– пасивні вправи;
– активно-пасивні вправи;
– вправи із самовспоможением;
– активні вправи з розвантаженням;
– активні вільні вправи;
– активні вправи із протидією;
– керовані вправи;
– інші;
– відбудовні вправи;
– відбудовні витяжка;
– синергистичні вправи;
– дихальні вправи;
– вправи на розслаблення
Однак одними лише вправами кінезотерапія не обмежується. Більше широке впровадження в практику мануальної й тракционной терапії стримувалося більше кількістю невирішених питань. Основними з них дотепер залишаються суперечливі подання про сутність патобіомеханічних змін у руховому сегменті: функціонального блоку й локальної мобільності. Неоднозначними є показання, обсяг, характер і інтенсивність рухових режимів для хворих, у період загострення процесу.
У деяких роботах методи кінезитерапиії в комплексі лікувальних заходів при патології х або відсутні зовсім, або недостатньо представлені, або невдало підібрані. Відсутня тверда впевненість у доцільності призначення спокою й фіксації хребта корсетами, сполучуваності й безперервності всіх вхідних у комплекс методів кінезитерапії.